Був момент у моєму житті, коли все довкола ніби потемніло. Кожен день перетворювався на випробування, а всередині наростала тяжкість, від якої неможливо було позбутися. Постійні стреси, тривоги й нескінченні думки заганяли мене дедалі глибше в стан, схожий на прірву. Я відчувала, що втрачаю себе, і навіть найпростіші речі здавалися непосильними. Але саме цей складний період став початком мого шляху — шляху до розуміння себе, до внутрішньої сили й до свободи від тієї темряви, яка так довго тримала мене в полоні.
Я вирішила поділитися своєю історією не для того, щоб викликати жалість, а щоб, можливо, хтось, хто переживає подібне, зміг побачити: вихід існує. Я хочу показати, що навіть із найважчих моментів можна вибратися, якщо знайти в собі сили йти далі, крок за кроком.
Очі зупиняються на кухонній шафці з прозорими скляними дверцятами: три синьо-фіолетові лодії, розташовані одна над одною, нагадують кораблики, які в дитинстві пускали по струмках після танення снігу. Саме ці три лодії допомогли виплисти з божевільного водовороту стресів і переживань, почати нове життя без озиряння на жахливі подробиці минулого. М’яке віддалення від моря болю й відчаю, коли знищується рідний дім, а дійсність нагадує картини Апокаліпсису, шлях у долину родинної радості й душевного спокою з відчуттям, що тебе ведуть за руку, — таким був мій неспішний вихід зі стресу тривалістю три місяці.
Куртка на плечах
– Катю, швидше, Сергій і Настя вже в машині! У нас година, щоб виїхати на безпечну відстань, давай!
– Антоне, хочу взяти мамину вишивку й Біблію, яка в нашій сім’ї вже понад 100 років!
Різкий звук дрона, вибух, ще один. Чоловік хапає мене за руку й тягне до нашого перевіреного й надійного Volkswagen. Різко вирулює, я кидаю останній погляд на наш дім і квіти біля нього, мою улюблену Бельфлер-китайку з райськими яблучками… Через кілька будинків пожежа: знову приліт. Чому, ну чому ми повинні покидати наш затишний дім, опинившись пішаками в чужій грі?
Чоловік нервово вивертає кермо, об’їжджаючи яму від уламків, тисне на педаль газу. Мелькнуло кафе, куди ми родиною заходили на свята, там робили таке смачне морозиво, схоже на турецькі ласощі, — і сюди теж прилетіло, у стіні діра, дах частково розбитий. Поворот — і ми мчимо трасою. Недарма чоловік проходив курси контраварійного водіння.
– Тошо… – мій голос спустився до півшепоту. – Там, там…
Біля дерева молодий чоловік садовив літню жінку, поруч лежала ще одна людина в штанях.
– Давай зупинимося, допоможемо.
Недовольно скривившись, чоловік пригальмував:
– Ей, хлопче, допомога потрібна?
Той підняв голову. Очі мертві, з них так і хлеще біль, наче кров із рани.
– Не знаю. Це моя мама. І брат. Ви можете їх забрати?
– Вибач, брате, ні. Тебе можемо. Що сталося?
– Ми на двох мотоциклах виїхали. Дрон кружляв… потім був скид, він влучив…
– Сідай, поїхали. Тут залишатися небезпечно.
Хлопець зняв куртку, накинув на матір.
– Пробач, мамо. Я не зміг тебе захистити.
У мене перехопило горло, стало важко дихати, але очі так і залишилися сухими. У пам’яті промайнули сині очі й добродушне кругле обличчя подруги, моєї куми, жартівлива усмішка її кароокого чоловіка. Вони теж виїжджали, а потім повернулися за речами. Повернулися й вдруге тією ж «дорогою життя» для москитної логістики — не доїхали. Так і залишилися на трасі назавжди. Діти з бабусею й дідусем виїхали в Німеччину, отримали захист за параграфом 24, тепер живуть у Дюссельдорфі. Але там бабуся активна, недарма вона кандидат наук, а дід усе життя пропрацював в аерокосмічній сфері, в одному з КБ. А якщо щось станеться з нами, хто Насті й Сержику допоможе? Тоді вже краще, щоб усіх разом і відразу.
Минуло пів року
– У вас тахікардія, тиск піднявся до 150. Потрібно перевірити ліпідний профіль, рівень цукру й холестерину. Поки що приймайте ці препарати, я випишу рецепт. Кров здавати натще, можна лише воду пити.
Через три дні.
– Цукор 9,8. Тепер оцінюємо глікозильований гемоглобін, щоб зрозуміти, як давно це у вас. Ось направлення до ендокринолога й кардіолога. І так, зробіть кардіограму.
– Тошо, я не можу! Скільки можна? Я приходжу зі зміни — і знову речі в шафі перевернуті, в мийці брудний посуд, а ти навіть сміття не виніс. Уроки в Насті перевірив?
– Та тут таке… Я в магазин виходив… На моїх очах троє ТЦКшників чоловіка років сорока скрутили й у бус запхали. Якби я вийшов трохи раніше, то й мене б так само… Катю, що з тобою?
– Дай, он там, – рука тягнеться до таблеток на полиці… серце стрибає, як божевільне, знову 120.
Ковтнула, присіла, перевела подих.
– Катю, люба, хіба не допомагають ті пігулки, що виписали ендокринолог і кардіолог?
– Антоне, іноді мені здається, що живу в такому безглуздому страшному кошмарі. Якщо раніше я вела по 5–8 маршрутів і логістика була по регіону та міжобласних рейсах, то тепер 15–25, і по області майже немає, зате до 80 % — міжнародні перевезення. На кордонах вічно затори або страйки. Учора нашого водія за Львовом «згрібли», а в нього в рефрижераторі м’ясо. Довелося іншого викликати з того кінця. Сьогодні ти таке розповідаєш…
Вдивилася в його втомлені очі, у рідні зморшки під ними. Легка неголеність і губи, що відвикли усміхатися. Ні, ми повинні прорватися!
– Вам потрібно зробити холтерівське моніторування. Змін у структурі серця немає, клапани прилягають, стінки передсердь і шлуночків у нормі, але добовий ритм покаже, де є збої. Можливо, порушення в роботі пучків Гіса та волокон Пуркіньє, є часткова блокада, чим і викликана кардіоміопатія. Тільки черга на нього 2 місяці, якщо треба терміново – це платно.
– Але ж можна й почекати?
– У вас ситуація ускладнена тим, що підвищений рівень ЛПДНЩ у крові — більше одиниці при нормі до 0,8, періодично росте систолічний тиск і велика різниця між ним і діастолічним — під 60 при нормі 40. Де ви працюєте?
– Я логіст, міжнародні перевезення.
– Більше рухатися, спати не менше 8 годин на добу, режим пиття — по 1,5 л чистої води на день і додати продукти з клітковиною.
Розмова про «лодії»
– Почуваюся наркоманом, Таню. О 5 ранку одна таблетка, о 7 – друга, о 9 – третя, ввечері ще дві. Картопляне пюре їсти не можна, свинину теж, борщ без засмажки, чай виключити. На вівсянку й гречку вже дивитися не можу.
– І як?
– Так, цукор упав до 7, але все одно це не норма, хоча вже півтора місяця п’ю. Серцебиття ніби 85, але варто понервувати – і до 120 злітає. І цукор теж стрибає.
– А ти дивилася, які в тебе діючі речовини в ліках? Побічки немає?
– Дивилася. Все штучне, синтезоване. Тражента, гліптозан, альфа-ліпон і ще два якихось препарати.
– Спиш нормально?
– Де там: якщо о 8 вечора засну, то о пів на третю вже очі, як у сови. То про Тошка думаю — адже він у мене був таким класним інженером, а тепер на підробітках ледве десятку виходжує. То про Сергійка — толковий хлопець, фізика й хімія в нього на тверду 11, але цього року йде в останній клас, йому скоро 17, а виїхати самому як?
– Тобі треба щось заспокійливе попити.
– Ага, гліцин із валер’янкою? Щоб потім ходила сонною?
– Знаєш, у моєї сестри теж таке було. Схоже, як у тебе. Вони ж теж із Бахмута виїжджали, як кажуть, застрибнули в останній вагон. Такого надивилися, що на три життя вистачило б. Тиск, цукор, безсоння, була вся, як на голках. Теж по лікарях її ганяли. Поки хороший невролог не порадив звернутися до гомеопата. Вона хоч і фиркала, але пішла. І та призначила препарат рослинного походження. Знаєш, за місяць стало набагато краще, і от уже рік — змінилася зовсім.
– Що вона пила?
– Та, знаєш, не скажу, пам’ятаю тільки, що назва пов’язана зі словом «люди» чи «Лодії», незвична, нагадує місто в Італії. Але сестра не лише цю добавку пила. Вона і дієту змінила, і одяг. Тепер носить світлі сукні та спідниці, навіть якщо вдягає палаццо, то з білою сорочкою. Волосся почала відрощувати, а то раніше стриглася під хлопчика, коротко.
– Дай мені телефон її гомеопата.
– Завтра, почекай. Все, рейс у Кельн прибув. Треба повідомити. Завантаження через 8 годин.
Ми дружно надягли навушники й знову взялися до роботи. У мене прапорці по більшості рейсів повільно рухалися, але в Нижанковичах і Шегинях-Медиці знову стояли 5 машин. Так, відстежимо кілометраж і витрату пального, час прибуття. Дзвякнула пошта: знову нетерплячий клієнт із Амстердама чекає на своє замовлення, яке їде у складі збірного вантажу. Добре, що цього разу лише 8 машин із таким. Заграв будильник на смартфоні — знову ковтати чергову таблетку, здоровенний сіофор, головне — не вдавитися.
Чашка чаю, аудіозапис, дві візитки і «Лодінован»
– Так, показники аналізів у вас насторожують. І, як я розумію, класична терапія за три місяці повного результату не показала? – уважно переглядаючи результати моїх аналізів, запитала гомеопат.
– Виходить, що так. Цукор до норми так і не знизився, тиск теж під 140, додалося запаморочення, а під час тривоги чи хвилювання пульс знову за сотню зашкалює.
Я сиділа на строгому стільці класичної форми з вигнутою спинкою й із легким скепсисом дивилася на неї. Адже кардіолог, ендокринолог і навіть моя сімейна лікарка лише знизували плечима: «Менше нервувати треба. Зрозуміло, що йде війна, але ваші живі, поруч, дах, хай навіть орендований, над головою є». Але як реагувати, коли син щодня хмурніє і на питання «Все гаразд?» сухо відповідає «Так»? А потім не витримує і в один «прекрасний» момент каже: «Мамо, тату, переведіть мене на дистанційку чи сімейну форму навчання. Не можу більше чути, як переселенців із Донбасу й Луганська називають “даунбасами” і “лугандонами”, коли відповідаєш на 11 чи 12, а в спину летить “Понаїхали, розумники!”».
– Розкажіть ваш розпорядок дня, – втомлено відкинулася на спинку крісла Марія Олегівна. – Коли встаєте, що їсте й п’єте, як часто бувають вдома й на роботі конфлікти, режим праці.
Я розгубилася. Потім спершу швидко, ковтаючи слова, далі повільніше, з паузами розповіла все. Про пошук житла – двокімнатку на 5 поверсі з радянським ремонтом і без душу за 12 тисяч, про відмову у виплаті компенсації за дім («У вас він на окупованій території, чекайте, коли все буде підтверджено, зокрема руйнування»), про нічні дзвінки щодо збірного вантажу чи коли водія «бусифікували» на трасі за 150 км до кордону. Вона уважно слухала:
– Ваш дім був затишним?
– Так, п’ять кімнат, у сина й доньки окремі, у нас із чоловіком спальня, вітальня, ще й кухня зі столовою. У дворі півонії й матіола, кали й м’ята. У саду вишні й жовті черешні, яблука (Симиренка, антоновка й райські), полуниця й суниця, малина ремонтантна.
У мене раптом бризнули сльози й серце знову почало пришвидшено битися. На диво, гомеопат простягнула мені маленький арома-кулончик. Лаванда… пам’ять перенесла мене в Прованс. Треба буде на балконі чи під вікнами посадити лаванду. Вдихала – і справді ставало спокійніше. Та серце продовжувало гупати. Гомеопат нахилилася, взяла мене за руку й стала слухати пульс. Потім несподівано встала, витягла з шафки заварник і дві чашки, налила води в чайник і заварила чай.
Кабінетом поплив аромат м’яти й лимона, цитрусових і лемонграсу. Марія Олегівна підсунула мені розетку з медом.
– Пийте, пийте. Не поспішайте. Напевно, сон у вас уривчастий, короткий, вночі прокидаєтесь. Як бачу, волосся втратило блиск, почало випадати. Це від нестачі естрогенів, гіперфункції щитоподібної залози. Якщо в раціоні дефіцит білка й поліненасичених жирних кислот, то організм починає «захоплювати» їх, підвищуючи апетит, і тягне надлишок легкорозчинних вуглеводів із жирами. Це все відбивається на печінці, як на депо крові. 6 годин сну зумовлюють зниження мелатоніну. Йде ланцюжок – брак ендорфінів, серотоніну, пригнічення вироблення окситоцину.
Я розгублено жмурилася, а диктофон на столі перед нами записував усі слова лікарки. Лише й чула: ризики підвищення синтезу інсуліну, перевантаження підшлункової, ймовірність розвитку інсулінорезистентності, потрібно збільшити кількість поліненасичених жирних кислот (Омега-3 і Омега-6), включно з арахідоновою й ліноленовою, ліпомобілізація має йти плавно – до 100 г на день, білка не менше 35 г на 1000 ккал.
– Не хвилюйтеся, цей аудіозапис я відправлю вам у месенджер, буде підказкою. Поки ж…
Вона легко набросала список дій, підкреслила їх і внизу написала «Лодінован», потім додала – «Через місяць – Форте». Потім відкрила стіл, витягла звідти дві візитки й простягла мені зі словами:
– Це до хорошого дієтолога й до стиліста.
Я оніміла, так і кортіло сказати: «Навіщо? Раніше ж їла все і до гастроентеролога не бігала. А стиліст… Та він із мене тисячі здере». Мабуть, зрозумівши мій погляд, Марія впевнено сказала:
– Це така ж сума, яку ви заплатили мені. Але на двох. Вказана добавка – із серії м’яких адаптогенів із седативними й антибактеріальними ефектами. Глікозиди, алкалоїди й терпени пустирника діють при ВСД і початковій гіпертонії, поліпшують роботу ЦНС і вегетативної системи, знижуючи збудливість. У мелісі багато ефірних сполук, є вітаміни групи В (вони поліпшать метаболізм у печінці), антиоксиданти й фітоандрогени, калій і залізо. Півонія (її ще називають мар’їн корінь) – це комплекс із м’якою антиоксидантною та антидепресивною дією, кардіопротектор і імуностимулятор, із бактерицидними властивостями.
– Так, про лаванду знаю. Ми до війни в Прованс їздили й прогулювалися лавандовими плантаціями наприкінці липня – на початку серпня.
– Вірно, вона знижує рівень кортизолу, гормону тривожності, й активізує роботу мозку. У деяких регіонах, де вирощують лаванду, є навіть гамаки для відвідувачів, щоб вони могли вдень «викупатися» в її ароматах, розслабляючи гіпокамп і мигдалеподібне тіло лімбічної системи. От тому й пропоную «Лодінован», де склад повністю рослинний, а дія поліорганна.
Підказки-натяки минулого
Нарешті вільний вихідний, проведемо разом. Останні осінні дні, коли ще тепло. Хоча після цих змін, коли о 2 ночі може настирливо запищати у Viber чи Telegram черговий клієнт із Відня з замовленням на доставку чи вивезення чогось швидкопсувного або з особливими вимогами до перевезення, одне бажання – міцно спати, уткнувшись носом у подушку чи плече чоловіка. Але у логіста, як і у лікаря, вихідних не буває.
– Чому ти так усміхаєшся?
– Згадала, як мед качали – руки натирали мелісою, у димар ти її додавав, щоб пахла. І ще казав, як вона називається?
– Apis mellifera, бджола медоносна, а меліса – трава, чудовий медонос, понад 250 кг збору меду з гектара. Бджоли, коли чують її запах, заспокоюються.
Я задумливо подивилася на липу, біля якої ми готували шашлик. Син під деревом обережно перевертав шампура, час від часу поливав домашнім вином, донька захоплено фотографувала й знімала цей процес. І справді, у «Лодіновані» теж є меліса. Як добре, що Таніна сестра дала мені контакти гомеопата.
– Замислилася, люба? – чоловік ніжно обійняв за плечі.
– Подумала, що в цій добавці теж є меліса. І з коренів півонії витяжка. Півонії я теж люблю – той же білосніжний Дюшес де Немур чи Корал Шарм, пелюстки якого змінюють кольори від рожевого до молочного.
Антон похитав головою:
– Знаєш, наш організм відчуває, що йому потрібно. Пам’ятаєш, коли ти перехворіла на ковід у 2021, як хотілося після нього часнику й сала, скільки оселедця з’їла й яловичих стейків, натертих сіллю та чорним перцем?
– Думаєш, і тут так?
– Звичайно.
– Хм, може бути. А як щодо лаванди?
Чоловік почав повільно усміхатися, в очах загорілися веселі вогники:
– Ти що, забула Прованс? Смак анчоади й писсалад’єра з тапенадою?
Боже мій, справді забула… Це був 2019 рік, коли тільки обрали Зеленського, і всі в ейфорії чекали, що він почне робити все, як у «Слузі народу». Тоді ми й рвонули в липні, одразу після виборів до ВРУ: полетіли лоукостером у Марсель, а звідти – на плато Альбіон (у Валансолі вирощують лавандин), у царство лаванди. Досі пам’ятаю суху спеку, море насичених ароматів, що огортали міцніше, ніж у фінській сауні, високі кущі лавандину (майже до половини тіла). Зовсім інше було на висоті 850 м і вище. Саме у високогір’ї ми пройшли не менше 20 сеансів природної ароматерапії, якщо рахувати, скільки часу блукали безкінечними лавандовими полями.
У тамтешньому містечку Дінь-ле-Бен встигли взяти участь і у фестивалі: накупили мила, лавандової олії та кілька подушечок-валиків, набитих сушеною лавандою.
– Чому тепер усміхаєшся?
– Буйабес…
Як не згадати цю гарячу й густу юшку, чимось схожу на рибну солянку, але з оливковою прованською олією (як наше смажене соняшникове, куди кидали кріп і петрушку, часник і чебрець, інші трави та спеції). Як нам пояснювали ламаною російсько-французькою, бульйон для нього варився на скорпені (rascasse), а сам буйабес – із морським чортом і півнем, вугром і йоржем, сібасом і дорадо, устрицями та молюсками, креветками з кальмарами. Цибуля й часник, перець і томати надавали цій страві неймовірного смаку. І так, замовивши вперше чотири порції, далі ми брали дві на чотирьох. Тим більше, що крутонів (підсушених грінок) було на півбуханки, як і ціла піала часникового соусу.
– Мені морський мигдаль більше сподобався. Glycymeris.
– Він точно? Не процес розкупорки?
Ми весело розсміялися. Син теж усміхнувся – він пам’ятає, як тато відчайдушно намагався відкрити вигнутим ножем стулки. Дюжину відкрив, потім порізав руку, і решту ми розкривали, бланшуючи 4 хвилини в окропі. Тоді ми спробували літторину й трубача, дізналися, що популярний вид восьминогів називають еледонами, і що плоских устриць краще брати диких, бо особини, вирощені фермерами, не мають того багатого смаку, як ті, що живуть у природному середовищі. Тоді ж нам сказали, що є обмеження на вилов диких риб типу осетра й вугра, морського ангела й лосося.
Мимоволі спіймала себе на думці, що після прийому «Лодіновану» з пам’яті почав вивітрюватися негатив, думки все більше поверталися до позитивних спогадів. Тоша теж став спокійнішим, я вмовила й його почати приймати серію Ultra. Нещодавно він знайшов постійну роботу онлайн, і тепер душа радіє, дивлячись, як син вчить тата тонкощам роботи в неті.
Дзвінок із Аліканте
– Катю, привіт! – пролунав знайомий голос у Telegram. – Як ви там з Антоном? Діти як?
– Анечко, сестричко! Давно тебе не чула. У нас усе добре, ми теж отримали виплату за зруйноване житло, живемо тепер у Вінниці, чоловік донавчився й працює віддалено. А ви як там?
– Та непогано, зараз облаштувалися в Аліканте. Три місяці тому квартиру в іпотеку взяли, відсоток невеликий, за три роки повністю виплатимо. Причому цікаво взяли: у власника вона стояла повністю порожня, туди араби заселилися, чоловік шість чи сім. У них тут є таке поняття, як ocupada ilegalmente. Так ми цих молодиків швидко виселили, власник із нами на 10 років договір уклав про продаж і знижку зробив на трикімнатну квартиру площею 90 квадратів у 25 %. За 40 тисяч євро.
– Супер! А з роботою як?
– Та нормально, п’яти тисяч вистачає, ми ж утрьох. Якщо економити, то й за три роки розрахуємося. Щоправда, вони тут таку розруху в квартирі зробили… Ми наводимо порядки, сусіди дивуються, що самі шпалери клеїмо й лінолеум стелимо. У них це не прийнято.
– Як закінчиться війна – одразу приїдемо до вас. Тоша зараз невиїзний, це Сергійко міг би приїхати.
– Так давай, тут перспектив більше й життя спокійніше. Плюс клімат: взимку +15–20, уявляєш?
Закінчивши розмову, я задумливо подивилася у вікно: сутінки й наближення ночі з можливими сиренами вже не лякали, а обіцяли міцний і спокійний сон, після якого буде бадьорий ранок із капсулою «Лодіновану».
